Культурні декорації та псевдоморальні образи доброчесності в сучасному освітньому просторі

Abstract

Доброчесність, починаючи з розміркувань Платона та Аристотеля, які заклали основи етики, а також перших університетів, базовими принципами функціонування яких була християнська етика, є пріоритетною у ландшафтах людського буття. Передумовою ствердження в суспільстві культури доброчесності є свобода духа та впевненість в тому, що кожен виконує свої етичні зобов’язання. Іноді доброчесність сприймають як претензію на досягнення, які людина очікує від власної результативності та непомильності у стратегіях життєтворчості. У суспільстві споживання, яким є українське суспільство, наявність ступеня доктора наук та звання професора розглядається як статусна позиція, що цілком очевидно, у практиках життєтворчост, спонукає людину моделювати як “дійсні” біографії – служіння освіті, науці і Батьківщині, так і “вигадані”, вдаючись для реалізації власних амбіцій бути “науковцем” до девіантної поведінки, закамуфльованої симулякрами академічної доброчесності. У цьому зв’язку важливого значення набуває потреба перегляду механізмів забезпечення академічної доброчесності. Висновки. Таким чином, академічні спільноти, структуровані на засадах універсальних загальнолюдських цінностей, моралі та права, на рівні стратегій життєтворчості людини посилюють атрактанти етики відповідальності як моральної мети. Однією із можливих відповідей є виховання і самовиховання доброчесності – інтелектуальної, академічної, загальнолюдської.Since the times of Plato and Aristotle, who laid the foundations of ethics, and the earliest universities, whose core principles were based on Christian ethics, virtue has held a prominent place in the landscape of human existence. The establishment of a culture of virtue in society is predicated on the freedom of spirit and the confidence that everyone fulfills their ethical obligations. Sometimes, virtue is perceived as an aspiration for achievements that one expects from one’s own productivity and infallibility in strategies of life-creation. In a consumer society, such as Ukraine’s, holding a doctoral degree and the title of professor is regarded as a status position, which, quite evidently, in the practices of life-creation, encourages individuals to model both “real” biographies—dedicated to serving education, science, and the Motherland—and “fictitious” ones, resorting, in pursuit of personal ambitions to be a “scholar,” to deviant behavior masked by simulacra of academic integrity. In this context, the need to revise the mechanisms for ensuring academic integrity becomes increasingly significant. Conclusions. Thus, academic communities structured on the basis of universal human values, morality, and law, at the level of individual strategies of life-creation, strengthen the attractors of the ethics of responsibility as a moral goal. One possible response is the cultivation and self-cultivation of virtue—intellectual, academic, and universal human.